Так для чого ж, війна, ти дитинство їхнє забрала…
Все далі в історію відходять жорстокі битви Великої Вітчизняної війни, в якій наш народ проявив спраді героїчну мужність, відстояв честь Батьківщини…. Нелегке наше сьогодення не може заступити радості приходу весни, а разом із нею і Дня Перемоги. Цей день залишиться для нас завжди затьмареним від гіркоти і осяяний сонцем Перемоги. Його наближували, як могли, люди, котрим було дуже нелегко в ті воєнні літа і яким найважче сьогодні. У довічному боргу наше покоління перед ветеранами війни…
Але були і діти… Діти війни...у яких війна забрала отчий дім, материнську ласку, батьківську турботу, безхмарне дитинство і юність. Не можна забути сповнені тугою їхні очі, опухлі від голоду животики, опущені в німому відчаї голівки і маленькі рученята, які міцно тримають свою єдину іграшку. Яке це дитинство опалене війною? З особистих записів ділиться онука Петрова Василя Тихоновича Олена Петрова.
«…Народився він (дідусь) у селі Варварівка Іванівського району Херсонської 1942 році 7 січня на Різдво. На той час батька його вже не було дома, був на фронті. Коли наші війська наступали, його батька Тихона було поранено і він лікувався в шпиталі в Новотроїцькому. Мати ходила його провідати (якщо « навпрошки» – 50 км). Після одужання його на одну добу відпустили додому і сталася зустріч сина (якому було тільки 2 рочки) і батька. Це було навесні 1944 року. Більше зустрічі з батьком не було, він загинув. Місце загибелі ніхто не знає. Повідомлення було «Безвести пропал». Довелося матері піднімати на ноги сина самій. У неї ще були діти від першого шлюбу (чоловік помер): донька Ткачова Валентина і син Іван, якого німці забрали до Німеччини.
Коли він згадує, як вони жили після війни, то у нього завжди сльози на очах: « Матері доводилося працювати дуже тяжко, працювала на найважчих роботах, а я ріс під наглядом своєї старшої сестри Валентини. Жили дуже бідно. А ще й обікрали нашу хату. Нікого дома не було, а по селу проходив якийсь «чужак». Зайшовши до хати, він виніс ковдру, кожух, чоботи, деякий одяг». Давали пайок 200 гр. хліба чорного, як земля. Не завжди був хліб на столі. В 1946 році і зовсім його не бачили. Їли оладки з «шолухи», проса. Вони здавалися медком, після оладків з «ласкавиці». Вона була гірка, а тут попадалося просо і його товкли в ступі. «Коли я став дорослим, - згадує дідусь, - якось згадав про ці оладки і попросив свою маму спекти йому такі ж самі як тоді. Але скуштувавши, одразу виплюнув, тому що їсти їх було неможливо. Сам дивувався: «Чому колись такі смачні, а тепер….?» Зерно збирали з скирти соломи, натрушували, потім мололи в зернотерці і пекли хліб. Солому перетрушували і «накидували в арбу». Таким чином працювали і собі назбирували кружечку зерна. Звісно, не всі ходили трясти солому, більшість ті, у кого не було батька. Влітку було трішечки легше: їли різну траву, ще були де в кого фрукти. Перший раз цукор скуштував у 1952 році, коли брат Іван комісувався з Армії і привіз цукор.»
